Усе почалося з простого материнського питання
Кілька років тому мої діти підросли, і настав той час, якого чекає кожна мати: куди вони підуть навчатися, а потім — ким працюватимуть, у чому шукатимуть себе. Я дивилася на них і раптом побачила, що світ навколо перетворився на велике змагання. Змагаються університети. Змагаються міста за молодь. Змагаються справи, яким людина віддасть половину життя.
І я поставила собі чесне питання. Якщо я хочу, щоб мої діти продовжили справу мого життя, я маю пояснити їм, навіщо. Чому саме весільні сукні. Що тут настільки цінне, щоб віддати цьому роки.
А щоб відповісти дітям, спершу треба було відповісти собі. Що це взагалі за справа і звідки вона прийшла? Так почалося моє дослідження. І завело воно мене значно далі, ніж я гадала.
Я зрозуміла, що торкнулася найдавнішого людського ритуалу
Весілля. Поєднання жінки і чоловіка. Про це складали міфи. Про це співали поети. Про це — найдавніші пісні, які взагалі пам'ятає людство. У кожного народу свій обряд: свій вінок, свій рушник, свій коровай, свої весільні пісні, які матері передавали донькам тисячі років поспіль.
І в цьому є щось, від чого перехоплює подих. За великим рахунком, у житті людини є всього три головні події. Народження — наше і наших дітей. Весілля. І смерть, якої ми вже не пам'ятатимемо. Виходить, весілля — це єдине велике свято, яке ми проживаємо свідомо, серцем, на повну. Його святкували тисячі років до нас. Його святкуватимуть тисячі років після нас. І в центрі цього свята століттями стоїть вона, наречена. А отже — і сукня.
Тоді я подумала про Україну. І про свій ринок
Я добре пам'ятаю ті часи. Як ми відправляли тисячі суконь по всьому колишньому радянському простору. Як на хмельницькому ринку продавали сотні суконь щодня, а наречені їхали до нас з інших країн — щоб купити сукню саме тут.
І одного дня мене пронизало питання. А чому, власне, так сталося? Чому саме з України? Чому саме звідси, з невеликих майстерень Поділля й Буковини, вбиралася в біле мало не половина континенту?
З цього питання почалося головне дослідження мого життя. Я говорила з десятками людей — з майстринями, підприємцями, цілими родинами, які десятиліттями шили, вишивали, кроїли. І мені так шкода, що навіть половина цих історій не вмістилася в книгу.
Історії, після яких я вже не могла мовчати
Мені розповіли про чоловіка, який повернувся з концтабору після Другої світової і привіз із собою жінку-художницю. Вона не мала ні дому, ні рідних. Вона почала малювати квіти. І ці квіти стали найкрасивішою прикрасою на весіллях цілої округи.
Мені розповіли, як уночі, коли село вже спало, жінки вишивали фати, а чоловіки вибивали квіти. Уночі — бо вдень за це саджали. Бо власна справа тоді називалася злочином. Але запит на красу заборонити неможливо. Дівчина хотіла бути гарною у свій найважливіший день навіть тоді, коли за цю красу можна було поїхати до в'язниці.
А вранці ці фати й квіти віддавали дітям. Маленькі діти йшли їх продавати, бо дорослих за «спекуляцію» забрали б одразу. Діти несли на базар красу, яку їхні матері й батьки створили вночі, ризикуючи всім.
Я тримала в руках не історію бізнесу. Я тримала історію любові, упертості й гідності цілого народу.
Потім прийшли дев'яності. І ми нарешті випросталися
З незалежністю весільна справа почала рости швидко й на повні груди. Те, що колись робили вночі й пошепки, нарешті можна було робити вдень і вголос.
Та була одна деталь, про яку сьогодні згадувати гірко. Ми, ті, хто на ринку створював перші весільні бренди, ретельно ховали, що ми українські. Світ мав своїх кумирів весільної моди й не готовий був приймати сукні «українського походження». Тож ми маскувалися. За нашими назвами неможливо було здогадатися, що це українська сукня. Ми шили красу для цілого світу — і соромилися вимовити, звідки вона.
Настав час сказати це вголос
Час минав. Я дорослішала. Українські майстри вже не просто шили тисячі суконь щодня — вони створювали справжні, сильні бренди. І я відчула, що більше не маю права мовчати.
Настав час розповісти світові історію білої української сукні. Пояснити те, чого не пояснив ніхто. Як так сталося, що з усіх країн колишнього радянського простору саме ми вбирали наречених. Як Україна стала головним постачальником весільних суконь на цілий той простір. І як сьогодні наші сукні виходять на найкращі подіуми, їх знімають у замках Європи, їх обирають наречені на різних континентах.
Ту саму красу, якої ми колись соромилися, сьогодні світ бачить як взірець.
Цю історію я написала для двох найважливіших читачів
Для своїх дітей — щоб вони знали, яка сила стоїть за справою, яку я їм лишаю. І для світу — щоб уперше українську весільну сукню побачили не просто як гарну сукню, а як частину культурної спадщини цілої країни.
Бо за кожною сукнею — покоління майстрів. Родинні майстерні. Люди, які перетворили тихе локальне ремесло на міжнародну індустрію й не зламалися навіть тоді, коли за голку й нитку можна було втратити свободу.
Саме це я називаю справжнім дивом. Українським весільним дивом.
Ця книга — щоб воно нарешті було записане. Щоб не загубилося. Щоб його можна було взяти в руки, погортати, відчути й передати далі. Своїм дітям — як колись передавали фату, вишиту вночі.
Ласкаво прошу до цієї історії.
— Марина, засновниця YEDYNA